Понтів нині стачає не тільки в укрсучліті, а й у суспільстві загалом. Іздрики з бубабістами рулять нашими й так украй ямкуватими дорогами. Література нині обернулася, скажімо, у звичайнісіньку туфту Петра Івана Цильового. Проте…
Слід віддати глибоку шану перекладачам українським на кшталт Миколи Лукаша або Євгена Поповича, які своїм заповзяттям і вмінням валили минулий устрій, і залишили по собі нерукотворні пам‘ятники (За Горацієм).
Перекладачі тих років зробили для утвердження української думки значно більше, ніж нині, вже обскубані по комуністичних таборах й, уже пристосовані до теперішніх реалій левки лук‘яненки з братами горинями…
Бо, той, хто тоді уважно читав переклади послідовників і натхненників Лукаша з чужинської літератури рідною мовою, той свідомо брав на себе крапульку обов‘язку за сю(ю) упосліджену й недороблену віками націю.
Наразі не казатиму багато…
Днями одійшла у вирій душа Великого українця. Ні-ні… Він ніколи не понтувався! Місяців зо два ми ще з ним бачились у присутності (недавно покійного) Юрка Завгороднього, Дмитра Чередниченка, Олега Жупанського та Сергія Пантюка. Візьми, тоді взяв я на кпи пана Ростислава.
Бо, любив його!..
Умирає красне письменство з уходом Ростислава Доценка.
Шкода, та, проте, й ми не вічні.
Читайте наразі переклади Ростислава Доценка… Принаймні!
Дякую…