Ситуацію з транспортом в місті, як і в державі, реально виправити – але цим не цікавились і не цікавляться ні ті, що при владі, ні ті, що були, ні ті, що рвуться. Для прикладу, легше міст охрестити, ніж зробити його безпечним для велосипедистів. Можна гордо відзвітуватись про ремонт вулиці, і зробити вигляд, що пішоходів в місті нема, а якщо є, то вони невибагливі й покірно ходять по розбитим залишкам тротуарів, часто накриті хвилями з калюж, які здіймають автівки. Недаремно колись пан Ратушняк говорив, що в Ужгороді мають право жити лише заможні. Бо заможний в Україні за статусом повинен пересуватись лише автівкою – ну, ще гелікоптером, якщо за тебе проголосувало 12 мільйонів українців. Решта видів пересування – для плебеїв і лузерів.
Так вважають, схоже, не лише наші можновладці, але й чимало водіїв. Ось це приклад, як у нас паркуються. Лейтмотивом є: «мене не гребе». Їх не хвилює, що коляска з дитиною по такому заблокованому тротуару вже не проїде, їм байдуже, що зелені зони – це не парковки.
Тут не лише міжвидова боротьба, але й внутрішньовидова: водії постійно один одного підрізають, ігнорують «швидку» з маячками, сигналять, як в Індії. Але не варто всіх собак вішати на водіїв. У багатьох наших пішоходів яскраво виражені, можливо неусвідомлені, суїцидальні нахили: так кидатись під колеса, бути так поглинутим розмовою по телефону, що не бачити ні велосипедистів, ні автомобілістів довкола, треба ще вміти. Ті ж велосипедисти вважають за норму їхати вночі без ліхтарів посеред дороги або по двоє-троє, ще й зигзагами. Мотоциклісти, здається, переконані, що шум двигуна – найприємніша мелодія у світі, і що нема кому з цим не погодитись.
Все це я веду до того, що найбільше нам бракує не парковок, не чесних та працьовитих правоохоронців чи мудрих законів, камер спостереження чи обмежень руху – нам гостро бракує взаємоповаги, у т.ч. на дорозі і в транспорті. І кожний робить свій вибір: «з вовком жити, вовком бути» чи «бути взаємно красивими».