Документи свідчать... (19)

Нещодавно Микола Мушинка повернувся з України і замість чергової статті для рубрики „Документи свідчать” приніс в редакцію два дипломи та відеофільм про їх урочисте вручання.

Перший – на металевій таблиці з фотографією нагородженого та гербом найдавнішої вищої школи України „Острозька академія” звучить так:

Диплом. Відповідно до рішення Вченої ради. – протокол № 2 від 27 вересня 2012 року: професора, доктора філологічних наук, академіка НАН України п. МИКОЛУ МУШИНКУ обрано почесним доктором

Національного університету „Острозька академія” за значний внесок

у розвиток національної освіти, науки, культури та духовності.

          Ректор Ігор Пасічник, вл. Рукою,

          м. Острог, 2012

Той самий текст паралельно подано й англійською мовою.

Другий документ має таке звучання:

Національний університет „Острозька академія”

ПОДЯКА

Високоповажному панові

Миколі Мушинці

за збереження національної культурної спадщини й надання

можливості експонувати виставку картин Олекси Новаківського

у мистецькій галереї Національного університету „Острозька академія”.

          Ректор Національного університету „Острозька академія”,

          Герой України Ігор Пасічник, вл. Рукою.

          Острог, 2012.

Ми попросили  Миколу Мушинку прокоментувати ці два документи формою інтерв’ю. Як відомо, „Почесний доктор університету” („Doctor honoris causa”) це – найвищий академічний титул, яким університети нагороджують визначних науковців, політиків та громадських діячів за їх вагомий внесок в науку, освіту або політику, як правило, при їх відвідинах даного університету.

За що одержав ти це високе наукове звання від найдавнішої високої школи України?

Острозька академія, разом з Києво-Могилянською академією, є найдавнішою високою школою в Україні. Її засновано близько 1576 року князем Василем-Константином Острозьким (син якого Янош Острозький, одружений із Зузаною Шереді, був власником Маковицького замку). При Національному університеті „Острозька академія” існує Інститут дослідження української діаспори, який очолює декан факультету міжнародних відносин даного університету, член-коресподент Української вільної академії наук у США та віце-президент Українського історичного товариства Алла Атаманенко, авторка багатьох наукових праць про українців за межами України. Даний інститут кожного другого року влаштовує міжнародні наукові конференції, в яких я беру участь з науковими доповідями. Ніколи в Осторг я не приїжджаю з порожніми руками, а привожу туди, головним чином, українську літературу та пресу, видану в Пряшеві або матеріали про українську еміграцію в Чехословаччині у міжвоєнний період.

А з якою доповіддю ти виступив на цей раз?

На цьогорічній П’ятій міжнародній конференції „Проблеми дослідження української діаспори” (в якій брало участь понад п’ятдесят науковців з різних міст України та з-за кордону) я, разом з дружиною Магдою, виступив з доповіддю про волинського балетмейстера Володимира Лібовицького (1906-1984), який був солістом празьких театрів, Словацького національного театру, директором Земського театру в Ужгороді, режисером та хореографом театру „Нова сцена” в Хусті; під час війни – режисером кількох театрів у Швейцарії, а після війни – співзасновником Армійського народного ансамблю в Празі та Піддуклянського українського народного ансамблю в Пряшеві. З Пряшева цього визначного чеха (про якого на рідних землях майже нічого не знали й не знають по сей день) вигнали за „український буржуазний націоналізм”. Я з ним був у дружніх взаємовідносинах до останніх днів його життя. Перед смертю він на моє прохання написав прекрасні спогади і разом з ними подарував мені свій багатий архів, на підставі якого ми підготували дві доповіді. Складовою частиною конференції буває презентація найновіших видань української діаспори. На цей раз я презентував найновіші мої публікації, видані минулого й цього року, а саме: „Národnostná menšina pred zánikom?”, „Лицар волі”, „Rusíni-Ukrajinci – jedna národnosť”, „Розсадник виховування інтелігенції…”, „Володимир Гнатюк” та „Каталог картин Олекси Новаківського з приватної колекції Миколи Мушинки”. Всі ці публікації я подарував Інститутові дослідження української діаспори разом з комплектами останніх річників „Дуклі”, „Нового життя”, „Веселки” та книжкових видань.

А як відбувалася церемонія вручення диплома Почесного члена університету?

Підготовка церемонії відбувалася без мого відома, в абсолютній таємниці. Після виголошення доповіді в найбільшому актовому залі університету мене попросили залишитися на трибуні. Я не знав чому, але залишився. До актового залу, заповненому до останнього місця, увійшов 25-членний хор в середньовічних студентських костюмах, за ним ректор Ігор Пасічник, одягнений в червоній мантії, з хлопцем і дівчиною. Хор заспівав студентський гімн „Gaudeamus igitur”, а дівчина одягла мене в таку ж мантію, яку мав ректор, лише чорного кольору. Ректор зачитав мій життєпис та постанову Наукової ради університету про присудження мені звання почесного доктора за такі і такі заслуги. Потім вручив мені диплом, похвальну грамоту та надів мені на палець лівої руки ручно виготовлений срібний перстень з емблемою університету, державним гербом України та написом „Острозька академія”. Ректор підкреслив, що за всю дотеперішню новітню історію Острозької академії почесних докторів та власників  срібних перстенів можна порахувати на пальцях двох рук. Хор заспівав „Многая літа”, а ректор запросив мене до слова. Я був до глибини душі схвильований урочистістю; подякував за надання мені такої честі й обіцяв і надалі співпрацювати з „Острозькою академією”. Я думав, що після закінчення церемонії в мене заберуть і мантію, і шапку, і перстень. Та виявилось, що ці дорогоцінні атрибути церемонії є моєю власністю.

До Острога ти привіз  не лише книжки та часописи, але й виставку картин Олекси Новаківського зі своєї колекції. Яка це колекція?

На сьогоднішній день вона нараховує 54 картини цього найвизначнішого українського художника-імпресіоніста першої третини ХХ ст. На початку 90-х років я виставляв її у Львові, Києві, Ужгороді, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаґо, Торонто, Ванкувері; потім  – в Меджилабірцях, Свиднику, Пряшеві, після двадцятьох років – у березні цього року виставив її в Генеральному консульстві України у Пряшеві,  а в квітні завіз її в Художній меморіальний музей Олекси Новаківського  у Львів, де вона експонувалася три місяці. Звідти забрали усі картини в художню галерею „Острозької академії”.

А як прийняв її Острог?

Величаво! Виставку відкрив кращий в Україні новаківськознавець, проф. Володимир Овсійчук, доктор наук, автор найповнішої монографії про Олексу Новаківського. Він назвав виставлені картини О. Новаківського шедеврами українського образотворчого мистецтва, а мені висловив глибоку подяку за їх збереження. Директор Інституту української діаспори Алла Атаманенко у своєму виступі підкреслила, що відкриття виставки картин О. Новаківського є для „Острозької академії” історичною подією. Національний музей ім. Шептицького зі Львова разом з картинами  прислав в Осторг три десятки каталогів, які тут же були розкуплені і мені довелось ставити на них автографи. З Острога виставка помандрує в інші міста України і свою подорож, мабуть, закінчить в Ужгороді.

Від імені редакції та читачів „Нового життя” щиро вітаю тебе з високою нагородою та дякую за  розмову.

                                                                      Мирослав Ілюк, «Нове життя»,
№ 21/2012 р.

Перстень

Фотографія на пам’ять

Теги: Мушинка

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати